Леонід Косаківський: Київ потребує термінової реанімації
Перший Київський міський голова Леонід Косаківський розказав "Обозревателю" про критичну ситуацію у Києві, проблеми нової влади, дії Кличка та ймовірні Майдани.
ДОВІДКА
Леонід Косаківський – перший Київський міський голова. З 1993 року – представник Президента України у Києві. У 1994 році на перших за півтора тисячолітню історію міста прямих загальноміських виборах обраний головою Київради. Одночасно до 1995 року очолював міськвиконком, а в 1995-1996 рр. був головою міськдержадміністрації. В червні 1997 року на підставі перехідних положень ухваленого парламентом закону про місцеве самоврядування в Україні він як всенародно обраний голова Київради набув статусу столичного міського голови, тобто став першим за часи незалежності Київським міським головою. Обіймав цю посаду від 1997 до 1998 року. Народний депутат України 1998-2002. Державний службовець 1-го рангу. Представляв Україну в Конгресі місцевих і регіональних влад Ради Європи від 1996 до 1998 року. Був членом постійної делегації Верховної Ради України в Парламентській Асамблеї Ради Європи в 1998-2002.
- Леоніде Григоровичу, яка ситуація наразі в Києві? Люди з острахом очікують зиму...
- Ситуація справді складна: місто потребує термінової реанімації. Такий його критичний стан спричинили не лише нинішні проблеми в країні. Даються взнаки також наслідки неефективної роботи й недалекоглядної політики призначених з Банкової столичних керманичів в минулі роки. На жаль, нові керівники міста не змогли поки що виправити помилки попередників, а де в чому їх повторюють.
- Нинішню ситуацію в Києві порівнюють з тою, що була у 1990-х, якраз коли ви почали працювати у владі...
- Тоді, коли мене в 1993-му призначили представником президента, становище у Києві було ще гіршим. Так, не було війни. Але економіка лежала в руїнах, підприємства ледь животіли, страйкували транспортники, основні продовольчі товари продавалися за талонами... Грошей не було.
Але навіть в тих скрутних умовах ми взяли ситуацію під контроль і "витягнули" місто з глибокої кризи. Кияни належним чином це оцінили – за 14-ть місяців вони проголосували за мене на перших в історії міста прямих виборах мера, хоча й були інші, доволі імениті кандидати.
- То, як кажуть, з висоти свого досвіду, порадьте нинішній київській владі, що і як треба робити.
- Поради можна давати тому, хто готовий їх слухати, і, найголовніше, чути. Такого настрою на Хрещатику, 36 я зараз не відчуваю. Там дещо "задирають носа", проявляють самозакоханість та необґрунтовану самовпевненість. Київ таке вже знав. Воно швидко минеться, обпечуться декілька разів, і спустяться на грішну землю. Пам’ятаєте як у Макаревича: "И то, и другое я видел не раз, кого ты хотел удивить?" Історія міста починається не з них, не ними вона і закінчиться. Це варто усвідомити нинішнім міським очільникам. І не надто покладатися на іноземних радників. Їх мали всі наші президенти та голови урядів, вони були при Черновецькому й Попові. Сильно допомогли? Отож.
Зразу зазначу, щоб усі мене правильно зрозуміли: я не прагну жодних посад. Вони мене вже не приваблюють. І з настановами своїми нікому не нав’язуюсь.
Але душа за Київ, якому віддав стільки років свого життя, болить, тому можу лише висловити свою думку з тих чи іншим нагальних міських проблем. Якщо вона комусь стануться в нагоді, буду радий.
- Які питання, на ваш погляд, потребують першочергової уваги?
- Є три найскладніші проблеми.
Перше – бюджет. За вісім місяців план по доходам не виконали. Крім того в бюджеті "дірка" в 3,5 мільярди гривень. Як її збираються "латати" – ніхто не каже.
Крім виділеної липневими змінами до держбюджету субвенції на виконання функцій столиці (1,8 мільярди), яку ще має розподілити уряд, більше реальних надходжень, аби покрити наявний дефіцит, не проглядається. За класичним алгоритмом дій у таких випадках, необхідно провести секвестр бюджету, скоротити витратну частину, і шукати нові джерела надходжень. Але якась зрозуміла позиція міської влади з цього надважливого питання не артикулюється.
Якщо сподіваються, як Обломов, що все як-небудь само собою розсмокчеться, то це марно. А може плекають надію, що "десь хтось щось дасть"? Так практикував Попов – ходив з протягнутою рукою й чекав, поки "зверху" щось в неї "капне". Як сів на цю ін’єкційну голку "євро дванадцятих" коштів, так з неї і не міг злізти, підробляючи виконробом у Азарова – той вирішував, що, де, коли і за що в столиці будувати. А коли цей дощ "євро вливань" закінчився, виявився неспроможним самостійно заробляти кошти. Не кращий приклад для наслідування.
Слід новій владі подумати й про коефіцієнт корисної дії своєї роботи. Ми, наприклад, навіть за більш скромних тодішніх можливостях, ніж тепер, впродовж трьох років ввели в експлуатацію 40 шкіл і дитячих садків – більше, ніж за часів Омельченка, Черновецького й Попова разом узятих. Може Кличко відновить необхідні темпи будівництва цих вкрай потрібних місту об’єктів? Тішить, що його нова заступниця усвідомлює таку необхідність. Та й квартир для черговиків ми тоді вводили більше. Тож навіть за цих фінансових умов теперішній владі можна видавати на-гора кращий результат.
- Наступне – підготовка до зими. Тут повна катастрофа. Щоправда, влада звітує про 80-ти відсоткову до неї готовність. Майже як у тій пісні: "А в остальном, прекрасная маркиза, все хорошо, все хорошо".
Виконали те, що самі собі запланували в заходах, що з року в рік переписуються. Папір усе стерпить. А насправді як? Якщо уважно почитати повідомлення Київенерго та міських чиновників, то картина вимальовується зовсім не райдужна.
Для забезпечення проходження опалювального сезону в Києві потрібно приблизно 2,2 млрд кубометрів газу. А ми що маємо? Урядом доведені ліміти місту на опалювальний сезон обсягом 1,19 млрд кубометрів. Отже, потрібно ще 1 млрд кубів газу, аби вийти на мінімально необхідний рівень.
Внаслідок зупинки теплоджерел (відключення гарячої води) за прогнозними показниками компанії економія з 1 серпня й до кінця опалювального сезону може скласти 530 млн кубометрів. Тобто це дасть максимум половину додатково потрібного обсягу газу. Як не крути, не вистачає. Де взяти ще півмільярда кубів газу (а в реальності більше)? Про це ні пари з вуст.
Основним видом палива, яке використовується в Києві в опалювальний сезон, є газ. В якості резервного палива передбачено мазут (на випадок аварійних ситуацій, несправності обладнання, обмеження поставок газу та інших форс-мажорних обставин). Для цього в Київенерго були свого часу побудовані сховища мазуту на ТЕЦ-5 в обсязі 110 тисяч тон і ТЕЦ-6 (180 тисяч тонн).
Коли я працював у мерії, ми традиційно запасали не менше 150-250 тисяч тонн мазуту, що дозволяло в разі непередбачених випадків гарантовано забезпечувати теплопостачання Києва в осінньо-зимовий період, поки ситуація не повернеться в нормальний стан.
Останнім часом таких запасів не створювалося. І тепер в резервуарах майже порожньо. Маємо лише 52 тисяч тонн. Це рівень часів Черновецького. Тоді з-за браку мазуту були холодні батареї в січні 2009-го. Пригадайте промовисті заголовки в пресі тих днів: "Київ замерзає: мазут закінчується, Черновецький – на морі", "У Києві мазуту вистачить лише до завтрашнього вечора". Скільки разів можна наступати на одні й ті самі граблі?
І з гарячою водою не було би таких проблем сьогодні, якби врахували, що деякі ТЕЦ можуть працювати окрім газу також на вугіллі й на мазуті.
Хто відповість за таку халатність, від якої потерпають сотні тисяч киян. А зима ж ще не прийшла. Буде ще те?
Крім об’єктивних факторів (війна, тяжкий спадок від колишніх керівників міста), до такого важкого становища призвів ще й суб’єктивний чинник – нерозторопність вже нинішніх чиновників.
Днями "Нафтогаз України" заявив, що станом на 9 вересня не отримав пропозиції від КМДА про розподіл газу в столиці для підготовки до опалювального сезону, що вона зобов’язана була зробити для вчасного його початку.
Окрім того, ця компанія повідомила, що була змушена з 11 липня 2014 року обмежити газопостачання Київенерго внаслідок накопиченої заборгованості перед нею, а не лише у зв’язку з установленими лімітами місту, як трактувалося раніше.
В НАК зазначили, що станом на вересень Київенерго є найбільшим боржником перед компанією за спожитий природний газ – вона завинила 1,73 мільярда гривень.
І це при тому, що згідно з даними Держстату, рівень розрахунків населення в Києві в 2014 році становить понад 100% з урахуванням погашення боргів минулих періодів. Створюється враження, що Київенерго використовувало газ для виробництва теплової енергії, отримало оплату зі споживачів, але не розрахувалося за спожитий газ, – наголосили в Нафтогазі.
З-за цього всього підготовка до зими, попри бадьорі рапорти, зривається. А всі оці суперечливі заклики: купляйте бойлери (наші внутрішньо домові мережі просто не витримають такого навантаження в купі з очікуваним масовим використанням електрообігрівачів, та й не забуваймо про анонсовані планові відключення електроенергії), ми подовжимо чи перенесемо шкільні канікули тощо – все це несерйозно. Тобто, рятуйся, хто може сам. Це вже не сучасний менеджмент.
Тож ми маємо вимагати від влади конкретних планів, розрахунків, як вона збирається зводити енергетичний баланс, і головне дій, аби взимку не замерзнути.
Хотілось би побачити графік постачання мазуту, звідки збираються взяти на це кошти, доволі значні, між іншим. Чи будемо палити взимку, аби обігріти будинки, папір, на якому надруковані плани, про "виконання" котрих так бравурно звітують чиновники?
Ними та порожніми обіцянками наші оселі не обігрієш. А з Київенерго треба вже щось вирішувати – досить грабувати киян. Час повертати цю компанію, як і Київводоканал, Київгаз, Головкиївміськбуд, в комунальну власність.
І третє важливе питання на сьогодні – Генеральний план розвитку Києва. Наче незабаром збираються розглядати це дітище Черновецького-Попова. Але той план не сприймається громадськістю та незаангажованими фахівцями – знищуються зелені зони, узаконюються незаконні забудови, не вирішуються багато соціальних та екологічних проблем. Цілком справедливі побоювання.
Але є й більш глибокі заперечення проти цього проекту. Так, зараз у Києві офіційно – 2,8 мільйони населення. Але реально – десь 3,5 (так зване денне населення). До 2025 року очікується до 4,3. Плюс маємо значну щоденну маятникову еміграцію (до 150 тисяч) – люди приїздять на роботу, потім повертаються додому.
Проект Генплану фактично пропонує побудувати другий Київ (плюс 28 мільйонів квадратних метрів нового житла, тобто більше половини від нинішнього житлового фонду) в існуючих межах, хоча інфраструктура й так дихає на ладан, не розвивається, із транспортом сутужно давно, замість соціальних об’єктів останні 18 років зводилася в основному комерційна нерухомість, офіси й торговельні центри. За такого плачевного стану соціальної сфери та інженерної інфраструктури це – катастрофа. Місто такий тягар не потягне. Йому загрожує колапс!
Головна помилка розробників нового Генплану – ставка на розвиток Києва в існуючих кордонах, ущільнення забудови, тобто наступ на життєвий простір киян, без належного гармонійного взаємозв'язку з розвитком прилеглих територій, найперше – столичної області.
У більшості великих міст світу подібні проблеми вирішуються за рахунок створення агломерацій (вони по різному називаються). І ми маємо не відставати від цього світового тренду. При цьому адміністративні кордони змінювати недоцільно. І взагалі, владі столиці й області необхідно припинити війни за межі, й від спілкування через ультимативні рішення, суди й пресу, налагоджувати нормальні ділові взаємовигідні стосунки.
Замість розтягування Києва, на території агломерації для розвантаження столиці треба створити ще кілька центрів тяжіння зі своїми точками докладання робочих рук, соціальними об’єктами, новим житлом. Ну і, ясна річ, розвинутим транспортним сполученням. Як у Франції, приміром.
Це був би колосальний проривний проект для держави. З метою координації всієї цієї роботи та узгодження діяльності органів влади області й міста варто призначити уповноваженого Президента України (або уряду) з питань Київської агломерації, а для узгодження політики й практичних дій можна було би утворити координаційну раду, до котрої увійшли би порівно представники державної влади й усіх органів самоврядування на території регіону.
Гарною підмогою у цій справі на початку міг би стати нещодавно ухвалений закон "Про співробітництво територіальних громад".
Але згодом доцільно було би підготувати та ухвалити спеціальний закон щодо Київської агломерації (Великого Києва).
І новий Генплан Києва варто розробляти з урахуванням цієї концепції, нової ідеології розвитку міста як центру великої агломерації. Ухвалення його в нинішній редакції – це консервація проблем та шлях у безвихідь.
- Сумна картина вимальовується.
- Так. Якщо вчасно не вирішити ці та інші, як ми обійшли в розмові за браком часу, проблеми, що накопилися, Київ чекають важкі випробування.
Ми думали, що за їх розв’язання прудко візьметься нова столична рада, але бачимо, що вона поки що мало для цього робить. Сподівалися, що обрали четвертого міського голову, і я за нього голосував, з новим світоглядом, але й він поки не виправдовує покладених на нього надій. Наче й старається, але як потрібно ще не виходить. Складається враження, що Кличко не зовсім самостійний в своїх діях, а залежить від політичних сил, які привели його до влади.
Принаймні, кадрові призначення навівають такі роздуми. Деякі з них взагалі дивують. Я цим людям і ЖЕКом не довірив би керувати, не те що районом чи комунальним підприємством, або департаментом. Мене вражає авантюризм окремих "ново призначенців", які беруться за справу, на якій вони абсолютно не розуміються.
Розкачка затягнулася. Обіцяної програми ми так і не побачили (не можна ж за неї вважати показаний набір слайдів та виголошені тези на кшталт закликів ЦК КПРС до трудящих радянських часів), команда остаточно досі не сформована. По районам не все вирішено, "зависли" окремі департаменти. Заступників отримали лише 1 вересня. Кличко бідкався, що, буцімто, у Кабміні довго "витримували" його подання на них. Треба було цим документам "приставляти ноги", їхати в Кабмін й не виходити звідти, поки не поставлять потрібні підписи. Коли у мене були якісь питання, я йшов до Кравчука чи Звягільського – й вирішував їх, а не скаржився в ефірі. Це вже відповідальність першого керівника.
Розмов багато, обіцянок, іноді добряче присмачених маніловщиною, також вистачає, деякі з них просто смішно слухати, а справ, на жаль… Поки єдиною реальним досягненням стало звільнення центра міста та відновлення руху по центральним вулицям.
Крім соціально-економічних, про які ми вже вели мову, є чимало питань в духовній сфері.
Війна з агресором у нас іде не лише в зоні АТО, а і на інших фронтах – в т.ч. культурному.
Ми маємо звеличувати та зміцнювати український дух. Тому я би рекомендував Кличку повернути до Києва міжнародний балетний конкурс імені Сержа Лифаря – нашого славетного земляка. Цей конкурс – може єдиний у нас світового рівня (ще можна назвати конкурс імені Горовиця). І він дає добру нагоду просувати все українське на міжнародній арені. І тут ми можемо бити інших, бо таж Росія такого не має, а багато її балетних зірок засяяли в Києві саме на конкурсі Лифаря. Але цей конкурс, який було запроваджено в 94-му (тоді влада знайшла на нього гроші), з приходом у 2006-му Черновецького (його і "молоду команду" він не цікавив, весь час займав земельний та інший дерибан) припинив своє існування. Потім його спровадили в Донецьк, де він також уже три роки не проводиться. Просто ганьба.
Варто Віталію Володимировичу звернути увагу й на деякі "дрібниці", які його й місто не прикрашають. Такий, приміром, курйозний момент. Ми бачимо на фото, що в кабінеті столичного мера замість офіційного герба використовується зображення Архістратига Михаїла з герба села Хотів. Парадокс. Київ що, приєднали до Хотова?
Нехай він також поцікавиться, хто йому підсунув на підпис присягу із зображенням цієї фальшивки авторства приватної особи, яка має на нього свідоцтво, а не затвердженого сесією Київради в 1995-му офіційного герба столиці.
Що стосується Київради, то кияни з обранням депутатів, схоже, серйозно "промахнулися". Не надто вони охочі до роботи. З моменту обрання зібралися лише на сім, здається, засідань. Жодного рішення, яких потребує поточний момент, не прийняли. Коли відключили гарячу воду, мали б зійтися, вирішити, як діяти… А вони роз’їхалися у відпустки
На останній сесії більшу частину часу завзято роздавали земельні ділянки. Перед цим довго ділили комісії – розбіглися по "найласим" з них: бюджетній – 17 та земельній – 20! А в комісії по самоврядуванню чи освіті – записалися лише по троє. Так вони визначили свої інтереси.
Деякі зразу завели розмови про зарплату, хоча за законом мають працювати на безоплатній основі. Якби вони про такі "апетити" говорили перед виборами, то як ви вважаєте – голосували б за них? Тож сподівань на такий депутатський склад мало.
- Але ж обирали їх наче б то прозоро, під гаслом оновлення влади, серед депутатів – багато учасників Майдану. А результату немає. Що громаді робити? Знову йти на Майдан?
- Громада теж несе відповідальність – це вона обрала саме цих депутатів. А як правильно голосувати? Тут немає ідеального рецепту. Треба цьому вчитися. В країнах розвиненої демократії добре усвідомлюють, що від того, як вони визначаться на муніципальних виборах, залежить рівень їх життя на найближчий період. І виправити помилку вони зможуть лише на наступних виборах. Тож аби за кого вони голос не подадуть. І ми маємо зрозуміти, що "за гречку" або гарну листівку відмітку в бюлетені не треба ставити, бо собі буде в перспективі дорожче.
Є і зараз серед столичних депутатів достойні, принципові люди. Але не вони визначають "погоду" в міськраді. Та й дві третини мандатів – "ударівські", вони домінують у прийнятті рішень. Отже на них і відповідальність за наслідки роботи чинного депутатського корпусу.
- Але зараз уже жартують, що взимку, якщо Кличко "завалить" Київ, то йому містяни влаштують персональний Майдан.
- Кличко повинен замислитися. Критично подивитися на себе з боку. Бо виходить, наче як ото в боксі: виграв бій, підняв пояс над головою – й носиш його до наступного поєдинку. В політиці після перемоги на виборах усе тільки починається.
По собі знаю, що мером стають не тоді, коли оголосили результати виборів, а коли тебе сприйняли кияни, коли ти досконало оволодів управлінським механізмом.
З відведених йому півтора років Кличко три місяці фактично згаяв. Але в нього є потенціал. І якщо він напружиться, критично подивиться на свою команду, чітко визначить пріоритети, та енергійно візьметься за справу, демонструючи результат, а не зануриться в парламентську виборчу кампанію, – шанси у нього є. Вийде у нього, виграємо всі ми, буде добре для Києва.
- Як наразі працює апробована колись схема поєднання посад міського голови й голови адміністрації?
- Так, Кличко – міський голова та одночасно голова КМДА. Але я вважаю, що адміністрації в місті та районах мають піти в небуття. Підтримую зміни до Конституції України, внесені Петром Порошенком, які чомусь не знайшли підтримки в парламенті. Він пропонував прибрати адміністрації на всіх рівнях, відновити виконкоми рад, а на представника президента на відповідній території покласти контрольно-наглядові функції – він не мав би владних повноважень, а слідкував за законністю.
Це була б оптимальна модель і для Києва. Я таку позицію відстоюю вже майже 20 років. Може новообрана Рада за це проголосує.
Ну і, певна річ, треба повертати районні ради, які є в більшості столиць світу. Всі це гасло несли на виборах до Київради, а зараз враз про нього забули. Несолідно якось.
Леонід Косаківський: при Кучмі Україна пережила політичний Чорнобиль.
Перший Київський міський голова Леонід Косаківський розказав "Обозревателю" про проблеми Порошенка, бумеранг Тимошенко та "стабільність на цвинтарі" від Кучми.
- У попередній частині розмови ми згадали про Президента України Петра Порошенка. Як оціните його перші місяці роботи?
- Порошенко тримає удар і робить рішучі кроки у відповідь. Він підготовлена, освічена людина, гарний економіст, менеджер... Ми з ним працювали разом в Раді третього скликання, були членами одного комітету ПАРЕ – економічного. Але я йому не заздрю. Не лише через війну на Сході, де я маю надію буде втілено його мирний план. Я про наступні парламентські вибори. Судячи з електоральних уподобань українців, нинішня Рада – це Палата лордів порівняно з ймовірною майбутньою. Новий її склад буде радикальнішим, войовничішим, компроміс із ним буде складніше знаходити.
- Зате там, цілком ймовірно, з’явиться такий знаковий персонаж як Юлія Тимошенко.
- Я радий, що вона на свободі. Але в неї непростий період в житті. На своєму політичному шляху Тимошенко легко переступала через тих, хто йшов поряд, а потім ставав непотрібним. Зараз уже від неї пішло багато соратників, причому найближчих, – бумеранг повернувся до Юлії Володимирівни. Поряд не залишилось майже нікого, з ким вона починала. Їй треба думати, як вписатися в нові реалії. Після повернення з колонії вона невірно оцінила ситуацію й не відчула, що Україна вже не та. Думаю, Тимошенко пройде до Верховної Ради – але провідних ролей в політиці скоріш за все вже не гратиме.
- Також не виключено, що в Раду потраплять багато "перефарбованих" колишніх. І ми ще пожалкуємо, що не провели люстрацію...
- Люстрація – не панацея. А судді хто? За якими критеріями вони будь "просвічувати" політиків та дерслужбовців? Пропонують, наприклад, вважати, що не пройшли люстрацію ті, хто працював у період Януковича з 25 лютого 2010 року до цієї ж дати 2014-го. А що – режим Кучми був ідеальний – вони тоді були білі й пухнасті? Давайте туди зазирнемо, подивимося, так би мовити, глибше. Пошкреби декого з нинішніх "ультра-опозиціонерів" і одразу перед тобою з’явиться образ колишнього "алілуйщика" влади, стовпа й опори старого режиму. Якщо до справи підійти прискіпливо, то у нас просто управлінців не залишиться. Їх потрібно буде імпортувати.
Щодо агентів спецслужб, яких шукають люстраційні активісти. Обізнані люди втаємничені, що одразу після перших демократичних виборів в 1990 році з КДБ СРСР надійшла команда знищити, в разі наявності, агентурні справи на всіх тих, хто був обраний депутатами. Але не всі виконали команду буквально. Та й люди один про одного багато знають. От весело буде, коли всі ці речі спливуть у ході кампанії люстрації. Мало нікому не здасться, якщо випустимо джина із пляшки. Ми готові до такого перебігу подій?
Тому, якщо підняти увесь цей пласт, то багато чого "вилізе на білий світ", і деякі нинішні "моральні авторитети" змушені будуть залишити політику. Тому до таких речей як люстрація треба ставитися обережно.
Але оновлення, очищення, ясна річ, потрібні. Взагалі, вважаю, що у кожного є свій період у політиці – потім треба вчасно піти. Я колись так і зробив, бо вирішив, що мій час закінчився.
До речі, візьмемо для прикладу Китай. Там є негласний принцип: через певний час у владі міняються цілі покоління еліти, вливається свіжа кров, яка дає країні нові ідеї, новий поштовх у розвиткові. А у нас незабаром будуть народжуватися у парламенті. Треба задіяти "соціальні ліфти". Обиратися на всіх рівнях не більш ніж на два терміни підряд.
Я думав, що у нинішніх депутатів не вистачить нахабства знову лізти до будинку під куполом. Зрозуміють, що народу вони набридли, і він хоче інших. Але я надто добре про них думав. Майже усі вони дружними рядами рушили знову завойовувати серця виборців. Тож тепер люди мають включити в голові люстраційний механізм і піднести їм гарбуза – не дати мандат представляти їх інтереси на черговий термін. Оновлення влади, так оновлення. Інакше навіщо було цей процес починати?
Також не забуваймо, з часів Кучми у нас утворилися цілі клани. Олігархи, які зросли при ньому, панують й зараз, та продовжують з-за куліс і навіть відкрито керувати політичними процесами.
- Але дехто згадує часи Кучми з ностальгією: мов, при ньому було спокійно, стабільно...
- Яка там стабільність. Як на цвинтарі. Ви може ще народжені ним трасти йому в заслугу поставите?
При Кучмі Україна пережила справжню катастрофу – політичний і моральний Чорнобиль. Як би не критикували Кравчука, але з ним у нас були б кращі перспективи. Леонід Макарович – людина демократична, передав би президентство достойній людині, й ми б жили зараз в іншій країні.
Коли ж Кучма прийшов до влади, почала вибудовуватися жорстка адміністративна вертикаль. Її закріпила Конституційна угода 1995 року. Наші нинішні політичні й економічні проблеми беруть початок з того часу. Якраз із цього моменту бере відлік побудова авторитарної системи особистої влади Леоніда Кучми, яка поневолила Україну. Знищувалося інакомислення, владні кабінети та суспільство пронизав цинізм. Влада стала незалежною – від закону й норм моралі, від людей. Саме тоді зародилися олігархічні клани. Це все призвело до Майдану 2004 року й політичного банкрутства Кучми. На той момент цивілізований світ майже перестав з ним спілкуватися, він став "нерукопотискаємим".
Я часто виступав перед парламентаріями в Раді Європи, і скажу відверто: оцінка діяльності президента Кучми була вкрай негативною. Сподіваюся, що і в Україні ще оцінять належним чином його правління, негативне відлуння якого ми відчуваємо досі. Та й до цього часу у нас у владі деякі політичні "діти й онуки" Кучми.
Нещодавно у вас на сайті висувалася пропозиція щодо громадського процесу над Кучмою. Цілком підтримую таку думку, але вважаю, цього замало. Треба провести процес над кучмізмом взагалі, який виявився згубним для нашої держави, і повернув її вбік від демократично шляху розвитку, і настільки глибоко проник у всі клітини суспільного організму, що витравити його не вдалося дотепер.
- Тим не менше, зараз він знову на слуху – як представник України на переговорах щодо врегулювання ситуації на Донбасі...
- Вважаю, що його призначення переговірником – це виклик громадській думці й неповага до українців, які 2004 року відправили Кучму на пенсію. Забули, як усі пупа рвали й кричали: "Кучму – геть!"? Така коротка історична пам’ять у наших політиків? Чи "кон’юктурять"?
Дехто зараз каже: офіційні представники держави не можуть йти на переговори з сумнівними персонами й терористами, це має робити хтось інший. Але це не значить, що на противагу їм Україна має виставляти людину також з доволі сумнівною репутацією. Бо, як кажуть, "черного кобеля не отмыть добела" попри титанічні зусилля, які для цього докладаються. Люди пам’ятають кучмівські політичні репресії, придушення бізнесу, розправи над журналістами... І Крим з Донбасом ми почали втрачати ще при Кучмі – тоді їх під повний контроль за його мовчазної згоди взяли криміналітет та олігархи.
Хоча, звичайно, не треба знімати відповідальності і з його наступників, і з нинішніх політиків, які також припустилися в цих регіонах помилок. А Янукович чиє породження?!
- Мабуть, Кучма "щось таке" знає про наших політиків першого ешелону. Адже його не лише переговірником призначили, але й "балують" - маю на увазі ваше недавнє повідомлення, що Кучма користується аж занадто великими привілеями за державний кошт.
- Ситуація, справді, дивна. Свого часу було рішення Кабінету міністрів про те, що колишні вищі державні чиновники платитимуть 30 відсотків за проживання на наданих їм дачах. Недавно їх перевели на 100-відсоткову оплату. А Кучма залишився на повному державному утриманні. Можливо, тому, що продав свою шикарну квартиру в Києві на вулиці Десятинній і тепер йому немає де жити?! Жарти жартами, але народу пільги Кучми дорого обходяться. І чому йому такий виняток?
Як у цивілізованих країнах? Скажімо, у президента США є офіційна резиденція Білий дім та заміська резиденція Кемп-Девід. Його обрали – він туди заїхав. Закінчився термін – звільнив. Потім заїхав новий... Усе чітко і ясно юридично прописано. Так само Даунінг стріт, 10 – резиденція британського прем’єра.
І у нас усі оці речі мають бути визначені, за згодою суспільства, зрозуміло, законом, а не підзаконними, прихованими від громадськості актами.
Ми йдемо в Європу. Так? Тож давайте поводитися в цьому питанні по-європейськи. Там президенти живуть, де працюють. І ніхто не гасає, паралізуючи рух та лякаючи людей, щодня з кортежами з передмість на роботу і назад з міста на дачі та в свої садиби. Та й резиденції – місця сталі. Ніхто не крутить носом – подобається чи ні.
Тому в цій справі треба навести лад. Законом визначити місце офіса та житлових апартаментів президента, може й заміської дачі. На Банковій місця для роботи достатньо. Але там є можливості й для проживання глави держави. Наприклад, вулиця Лютеранська, 23 – особняк Аршавського (або "Дім невтішної вдови"). Там колись жив керівник України Микола Підгорний. Зараз він має статус державної резиденції, тут зупиняються глави держав. Я був у ньому, ми там в 93-му розміщували мера Хельсинки. Шикарне помешкання. Або ж колишній будинок Щербицького за адресою вудиця Шовковична, 26. Обидва ці будинки на території АП, тут легко вирішити проблеми зв’язку (не потрібно буде тягнути щоразу коштовний кабель для "соток", "двохсоток", "ВЧ"), охорони тощо.
Що стосується забезпечення колишніх президентів і прем’єрів. В кожній країні це вирішується по-різному, але такого, як у нас, немає ніде. Треба міру знати. Ми все ж небагата країна, бюджети деяких західних міст та штатів більше загальноукраїнського.
- Ваша критика Кучми цілком зрозуміла – між вами був тривалий конфлікт, перипетії якого відомі багатьом. А що стало причиною протистояння?
- Все просто. Кучма хотів мати на чолі Києва свою людину, аби вирішувати свої питання – по землі, забудовам... А ми не давали цього робити. Це його злило. А оточення просто лютувало. Крім того, під час президентських виборів Кучма поступився Кравчуку у Києві, хоча просив мене про підтримку, в чому отримав відмову. Він набрав навіть менше, ніж я в цей же день на виборах мера – на 200 тисяч голосів. І це теж його зачепило. Кучма чомусь вважав, що я буду його конкурентом на майбутніх виборах. Тому затіяв оті всі ганебні речі з призначенням Омельченка, моїм незаконним відстороненням та блокуванням мого робочого місця...
Верховний суд України прийняв рішення на мою користь. Рада Європи теж підтримала. До нас приїздили їхні представники, дивилися як мене не пускають до кабінету, зустрічалися з Кучмою, писали резолюції, давали прес-конференції, пропонували навіть виключити нас з Ради Європи... Та нічого зробити не могли – Кучма лише відмахувався.
Бо на перший план він завжди ставив особисту владу. Коли бачив, що хтось або щось їй загрожує, то робив усе, аби знищити небезпеку – йшов, як кажуть, "напролом", і порушував закони. Європейський суд ще тоді не розглядав такі категорії справ. У нас слабке ще було громадянське суспільство, фактично не існувало незалежної преси... Тому все вирішувало слово і примхи однієї людини – Леоніда Кучми.
Хоча, і я це сьогодні усвідомлюю, такий широкий резонанс навколо так званої "справи Косаківського" у нас в пресі, в Європі, уберіг мене від усього роду "орлів Кравченка" та їм подібним. Як вони за командою "фас" зверху розправлялися з політичними опонентами, усім тепер відомо. Мені й досі багато хто говорить, дякуй Богу, що живим залишився. Ось я і дякую. Є щось важливіше за посади – принципи та саме життя, яке дається Всевишнім.
- Свого часу закордон вам не допоміг. Чи варто зараз Україні на нього сподіватися?
- Надто вже сильно сподіватися на Захід не варто. Бо в них – свої вибори, своя опозиція, свої проблеми в економіці, незабаром зима – треба буде опалювати будинки, в тому числі російським газом. Але тим не менш ми маємо бути вдячними тим країнам і міжнародним організаціям, які проявляють солідарність з нами, допомагають, чим можуть. Без цієї підтримки було би зовсім скрутно.
Однак треба покладатися в першу чергу на себе й відстоювати свої інтереси. Ніхто за нас не вирішить наші проблеми. Важливо, щоб війна на сході України не перетворилося в поле битви між провідними світовими гравцями – Європою, Росією та США за сфери впливу.
Відомий американський політолог Джордж Фрідман у книзі "Наступні 100 років", виданій ще у 2009-му, передбачав війну та серйозний конфлікт в боротьбі в тому числі за Україну, яку вважав стратегічно важливою. Але думав, що це станеться ближче до середини сторіччя.
А Нассім Талеб у своїй нашумівшій книзі "Чорний лебідь…" визначив "чорними лебедями" важкопрогнозовані та рідкісні події, котрі мають значні, іноді глобальні наслідки, що можуть суттєво змінити хід подій. Так от: нинішня ситуація в Україні кардинально змінила не лише нашу історію, але й увесь світ – таким, як раніше, він і ми уже ніколи не будемо.
- Леоніде Григоровичу, а ви часом не пишите нову книгу. І взагалі які маєте плани на майбутнє?
- На книгах поки поставив крапку: чотири написав – вистачить. Але в інших форматах, як і раніше, пишу багато – на злобу дня та історичні теми, наприклад, про місцеве самоврядування та Київ. Координую інтернет-проект "Всесвітній клуб киян".
Зараз я поза сферами політики й бізнесу. Цікавлюся тим, що відбувається, й займаюся тим, що мені подобається – експертною та громадською роботою. Для того, щоб приносити користь місту не обов’язково працювати у владних структрах.
http://obozrevatel.com
