Еліта – важливий елемент функціонування нації. Вона покликана бути заможною, суспільно вартісною, національно свідомою, політично відповідальною.

Поневага українців до багатства на противагу достатку заважає національному капіталу (і капіталістам) усвідомити себе повноцінною частиною україномовного, україномислячого, україноцентричного громадянського суспільства. А ще Франко мовив: «Нація, що не має своєї заможної верстви, годує і терпить чужу».

Завше тішуся, коли українець багатіє – це запорука того, що якусь частину достатку чи він чи його діти-внуки-правнуки дадуть на українство.

Важливим є і капітал мислительний – формули, схеми, художній  досвід і результати духовних пошуків, що їх продукує еліта істинна. І цей продукт не тьмяніє і не стариться в часі і просторі, якщо намислений з чистим серцем, з любов’ю до України і мовлений неложними вустами.

У цьому плані цікавою є книжчина Олени Логвиненко ДЗВІН ТИШІ, видана у ПРОСВІТІ 2003 року. Тут зібрано розмови з представниками української еліти – переважно письменниками ріжних поколінь, ріжних напрямів і течій, ріжних жанрів і ріжного суспільного становища. Проте суспільна вартість не завше співпадає з обтяженістю публічними лаврами. Або не співпадає ніколи.

Степан Колесник – приклад радянсько- колгоспної порожнечі. Він публіцист-журналіст, письмаком його назвати язик не повертається. Белембече про те, як був у партійній системі, а потому його за недолугість викинули з цієї системи, потім він витратив максимум зусиль, аби у цю систему повернутись. Система здохла – і здохло разом з нею геройство пана-туваріща Колесника. Потім Степан Павлович бездарно був дві каденції головою КО НСПУ. Ото би посміялись голови колгоспів і партфункціонери, аби побачили його немічне, тупе, нелюдське й нехарапутне «урядування». Може й мав вуйко талант – але пущено його на комуністичні пси і для української нації жадного пожитку.

Юрій Бача, український письменник зі Словаччини – історично української землі, це геть зовсім инше. Викидали його партійні діячі Словаччини за українство, а не за партійну фронду – «рік довелося відсидіти», «протягом двадцяти років я не мав можливости видрукувати бодай рядок, тим паче виступати по радіо». В цьому суть. Не диво, що Бача, приїхавши до української столиці, бачить її духовну неміч у лабетах сракоязичного режиму і сміливо про то мовить.

Іван Білик – чудовий прозаїк і мислитель. Його вже нема з нами, але його мова, художнє мислення, радість і смуток українського буття – живі, з нами: «обшахраювати (даруйте таке нікчемне слово)», «написане колись побачить світло Боже», «так важко вилуплювалися всі мої романи», «час, безперечно, має працювати на поступ», «навіть якщо колись і прийде винагорода, все одно буде щербатою», «коли, кажучи словами схимника, тіло брало гору над духом», «шаную православ’я як традицію предків».

Вячеслав Медвідь теж дуже цікавий співрозмовник. Ми у свій час говорили багато про що, я друкував у своїх ґазетах його статті про українську клясику – але чи розумів я його тоді сповна? Ні. Бо до всього треба дозріти.

Уже, здається, дозрів: «Шевченко був послідовним політиком, чого не скажеш про Куліша чи Костомарова чи про Грушевського та Винниченка», «Непослідовний політик, хоче того чи ні, стає комедіянтом у театрі світових борінь, а комедіянт грає свою ролю навіть тоді, коли вистава закінчена », «Мусять прийти нові політики – послідовні, які не дбатимуть про цинові ґудзики, які творитимуть історію, а не міфологізовані стереотипи», «Андрій Кондратюк говорив про втрачену здатність подивовуватися світові, його божественній красі», «Панас Мирний: «Скажи ж мені, царю земний, чоловіче, що твоє, а що світове? Мовчить цар землі, зачарований світовою красою»», «митець хоче вийти з дрімоти невимовности» , «сприйняття трагізму клясики чи усно-народної творчости не руйнує нашої уяви, а збагачує трагічною почувальністю», «слово засиупається комп’ютерними знаками і митець стає анахронізмом», «з часом приходить втома на «підслуховування» життя, а більше прислухаєшся до самого себе», «тут згукнулася думка», «лише великі митці розуміють свою дужість, решта чекає, що скаже критика».

Микола Самійленко: «Я завше плекав у душі рідну мову», «Батько – Бог сім’ї -- плакав», «я провів у таборах і на засланні найкращу для людини золоту пору: від 25 до 45 років».

Дуже цікаві думки про стосунки з діаспорою у Григорія Сивоконя.

Богдан Рубчак виступає проти канонізації Шевченка і Нації, з чим категорично не можу погодитись. Живе неможливо канонізувати, а мертве – нема сенсу. На щастя наше – і Нація, і Шевченко в Нації – живі.

З поміж иншого у Рубчака: «пишнобарвно», «найголовніше джерело ресурсів у західній дияспорі – це не поети і навіть не доляри – перших і без того рішуче забагато, а другого було би рішуче замало, -- адже цілу державну скарбницю фундувати ми таки не спроможні», «треба спершу передумати, перевизначити багато дечого у взаємовідносинах між Україною а дияспорою», «є мільйон Америк», «це не я загострюю проблему, а загострює її життя», «вихваляють дияспору не так за те, що вона створила, як за те, що зберегла», «маємо те. Що маємо, і робимо те, що можемо», «поет Михайло Ситник став алкоголіком-бродягою і помер трагічною смертю. Петро Карпенко-Криниця (винятково талановитий поет) доживає віку в домі божевільних, а винятково талановитий прозаїк Василь Гайдарівський повісився», «велика більшість дияспорників перемогла своє вигнання не по-акулячому, а з гідністю й самоповагою, і отже, перемогла тих, хто не дозволив їй проживати на рідній землі», «Справді дивно і навіть трохи тривожно, що нинішня Україна, яка так радо користає з цієї нашої перемоги, нас потихеньку і навіть уголос зневажає. І зневажають нас не тільки ті дядечки, які ще донедавна намагалися всіма силами викреслювати наші імена з книги життя, а й цікаві, розумні люди, чия думка нам дуже дорога», «заморожена по нинішній день ієрархія не допускає до дискусій, суперечок, діалогу», «я волію, щоб релігія залишалася релігією, а мистецтво -- мистецтвом».

Роман Андріяшик: «є щось вище поза нами і є щось вище всередині нас. Це відчуття стало переконанням, а переконання – це впертість, непохитність і незалежність», «боїться тільки Бога, тому не бреше», «скороспіш», «сміливо розситівши й перелицювавшись з поганців на коханців України, раптом відчувши хтивозгубне занепокоєння», «ні признаки, ні познаки», «сьогоденна Україна у правлячих верхах стала спадкоємницею усіх найганебніших рис усіх історичних формацій», «пояснювати себе – вельми невдячна справа», «без прототипів годі увійти в характер, а характери диктують поведінку в обставинах».

Еліта дає відповіді на вічні питання – людині і нації, бо спроможна сприйняти світло Боже і наповнити ним порожнечу.

Роман КУХАРУК